"Фенікс-Іллічівець" є одним з найбільш незручних суперників для "Львова". І ось новий чемпіонату у Першій лізі нашим улюбленцям доведеться відкривати саме з цим кримським суперником. Напередодні матчу, ми згадаємо минулорічний матч очима двох фанатів "Львова" - ультрас Леополітанс, які здійснили далеку поїздку в Калініне. Одним з найцікавіших фанатських звітів сезону, що минув.

    23 вересня Фенікс приймав Львів.
На жаль, це був матч із серії Полтава-Бурштин (її можна доповнити низкою матчів Прем’єр-ліґи). Правду кажучи, до цієї гри, я не знав, де саме в Криму є село Калініне. Проте, коли чуєш «у Криму», стає однаково, де
саме. Крим! Море! Гори! Ще ніколи не бував тут, тому виїзд обіцяв
залишити купу вражень. До того ж ми мали намір трохи затриматися після
гри…
У Львові все почалося зі скандалу. Вам, звісно, про нього
відомо: клуб відмовився сприяти не зареєстрованим у фан-клубі фанатам. З
цієї причини виїзду могло не бути, адже Крим не Тернопіль і не Луцьк –
їхати туди неблизько. Поїхали, зрештою, я і Галушка.
    Зранку у вівторок 22-го вирушаємо зі Львова. Ваґон заповнили переважно
буковинські діти різного віку, які їхали на відпочинок в Саки. Наступного дня о пів на дев’яту виходимо на вокзалі у Джанкої. Калініне розташовано у Красногвардійському районі за двадцять кілометрів на південь від Джанкоя, за десять кілометрів від сімферопольської траси. Грубо кажучи, «в дупі». Потрібного автобуса ми не знайшли, тому йдемо
ловити попутки. До повороту на Калініне підкинули двоє снайперів на білій Ладі, далі йдемо пішки. Перше, що помічаємо, – леґендарні кримські теплиці. Далі з’являються татари з національною музикою на телефонах. Ну і нарешті, композиція «Фанат і фанатка перед вирішальним пенальті». Це було одразу за залізничною станцією Відрадна. Нечасті автомобілі не зупинялися, навіть пасажирський автобус (!) не зупинився. Біля села
Нахідка сходимо на ґрунтову дорогу і йдемо через степ, аби скоротити
п’ять кілометрів.
    Коли через три години після початку походу вже підступаємо до села, бачимо стадо «відморожених» корів, що навіть траву не жують, зате уважно стежать за нами, повільно повертаючи голови. Один із пастухів показує, де можна набрати води (із запахом тухлих яєць). Зайшовши в село, не можемо повірити, що прийшли до потрібного
Калініного. Але от табличка «Стадіон» і стрілка ліворуч. А далі клубний автобус і стадіон, схожий на Княжу Арену, проте менший. Якісь молоді хлопці хвалять нас за такий далекий виїзд. Займаємо місце на крайньому секторі під накриттям. На сидіннях світяться стікери «Дніпра» і «Чорноморця». Навпроти лише один сектор – під таблом. Людей прийшло
немало. Одна дзявчина намагається виміняти у нас шарф, міліціянти попереджають про підвищену цінність сидінь, а ще на матчі присутня Лже-Руслана Лижичко в рожевій піжамі. Вдруге хвалить нас за виїзд грядний фанат, що в перерві вибігав на поле і просив, аби гравці вдарили йому по воротах. Весь галас під час матчу створюємо ми і
огрядний фанат. Коли ми лементували «Ма-ру-щак!», фанат розсміявся: «Наш
тренер – Марущак! Ви не за адресою кричите, хлопці!» На останніх
хвилинах Кузьма прокинувся, і шумить уже весь стадіон. Прокляття збулося. А Галушка ставив на 0:2… Після гри сидимо на секторі, як годиться, двадцять хвилин. Клубний автобус відмовився підкинути нас до Перекопа, тому назад йдемо пішки.
Назад іти було простіше: знайома дорога і спеки немає (вже сутінки). Біля композиції з фанатами дорогу нам перебігає проросійськи налаштований їжак. Ми намагаємося перекинути його на спину, але він лише аґресивно дихає в наш бік. Зрештою, ми з’ясовуємо, що їжак безпартійний анархіст, і відпускаємо його на волю.
   
   Після двох годин ходьби приходимо до станції Відрадної. Тепер наша мета
– Севастополь (читай «море»). Найближчий поїзд на Ак-Мечеть
(Сімферополь) має бути аж уранці о шостій, тому ми розбиваємо намет і
лягаємо спати в гаю біля станції.
24 вересня, четвер
    Зранку приїжджаємо в Сімферополь і вже через пів години їдемо в Севастополь.
Половину дороги спимо, а далі починаються гори, яйли, корови і російські військові бази. В «місті слави» починаємо шукати сліди греків. До Херсонесу їдемо маршруткою і йдемо пішки. За вхід платимо ₴15 (повний – ₴30). Тут же, в бухті поруч з руїнами міста, Галушка особисто визначає рівень забруднення моря російським флотом, чиї прапори гордо майорять на
тому березі. На цьому ж березі бухти якісь «віряне» розпивають Славу на «святой зємлє». Минаємо церкву Софії, тобто місце хрещення Володимира Великого, і перед нашими очима нарешті відкривається далекий чорноморський обрій, а поруч – «гривневі» руїни Херсонеса. Йдемо на безлюдну скелю і з горя кидаємося в море. Але хвилі моря підхоплюють нас
і несуть на невеликий острів. Згодом ті ж хвилі повертають нас на
берег.
    Сходивши по харчі та поблукавши у пошуках вільного клаптика моря, з повними кишенями гіркого мигдалю ми розчаровано вертаємося на міський пляж поруч із Херсонесом. Тут, на крутому березі моря під стінами виправного санаторію (із написом «Любіть Україну і мову її
солов’їну!» та відповіддю «Иди в жопу») розбиваємо намет і засинаємо під пісні із сусіднього шатра, де забавляються, певне, привиди перших власне кримських татар. Вночі страшенно мерзнемо через вологість і вітер з моря.

     До Ялти залишається біля 30 км (тобто подолано 40 км). Зловити бодай щось ніяк не вдається упродовж понад двох годин. У відчаї ми йдемо вниз до моря, проте берег повністю окупували санаторії, здравниці, пансіонати і просто слуги народу. Повернувшись на трасу, сідаємо на маршрутку і вже в сутінках доїжджаємо до Ялти.
    Ходимо містом мов якимось Монте-Карлом, знаходимо банкомат зі стипендією (виникає ідея залишитися тут на місяць), інтурист і бандуриста у вишиванці. Завтра тут
щорічний всеукраїнський з’їзд бандуристів. Шукаємо місце для ночівлі і знаходимо затишний дитячий майданчик. Поруч із наметом хроплять бомжі, а десь на півдні шумить море.

26 вересня, субота
    Зранку небо вперше від початку мандрівки затягнули хмари. На приморській площі
серед пальм стоїть Лєнін, його лисину полірує чайка. Ми ж ідемо в Лівадію. Йти доводиться біля чотирьох кілометрів парком, вздовж узбережжя з російськими військовими пансіонатами; далі їдемо ліфтом і… дізнаємося, що в Лівадії сьогодні якийсь саміт (Ялтинська конференція
затягнулася?), тому вхід стороннім заборонено. Ми розчаровано повертаємося назад в Ялту. Дорогою падає дощ, а ми їмо виноград. Приходимо на пляж біля дванадцятої і до п’ятої не сходимо з місця. Біля першої нарешті виходить сонце, Галушка купує креветок та інжиру…
Невдовзі пляжем поширюється галас – це приходять фани харківського Металіста, серед них одна дівчина. Пришвартувавшись, вони по-одному кидаються з пірса в море. У відповідь ми кілька разів хоробро заходимо в море, кидаємося на зграї проросійськи налаштованих медуз, які втім також виявляються безпартійними анархістами. Уже біля четвертої відносний спокій порушує новий галас, адже саме починається концерт від єговістів. Вони співають і повчають, співають і купаються в одязі, аплодують і знову співають. Харків’яни влаштовують альтернативну месу, а ми йдемо геть, адже завтра маємо почати сходження на Роман-Кош (1545 м).
Дорогою до автовокзалу нам трапляється пам’ятник молодому Шевченкові якогось надто вже низького зросту (грані галичани! все їм не подобається!). Прийшовши, розчаровано усвідомлюємо, що повз Роман-Кош ніщо не їде. Вирішуємо дертися на Ай-Петрі (1234 м), тому сідаємо в маршрутку до Сімеїзу, але непомітно проїжджаємо потрібний нам Кореїз і
виходимо аж в Алупці. Їхали «нижньою» (місцевою) трасою, тому йдемо шукати «верхню» – головну. Місцевий дядечко проводить нас майже до неї, тож ми розбиваємо намет у лісі поруч із дорогою. Вночі обом нам сняться жахіття, сильно шумить вітер, нагадуючи зливу.

28 вересня, понеділок
    Прокинувшись, складаємо намет і йдемо на вокзал. Купуємо квитки на завтрашній поїзд до Львова та йдемо в місто. Тут зауважуємо підвищений рівень татар, снідаємо і йдемо шукати ханський палац. Знайшовши, проходимо, заплативши ₴20 (повний – ₴40). Всередині
долучаємося до екскурсії, блукаємо кімнатами, подвір’ями, гаремом, минаючи десятки Коранів, підручників, варіянтів одягу, взуття та реманенту. Вийшовши, йдемо на цвинтар (₴5/₴10). Розібрати бодай імена похованих тут шляхетних татар нам не вдається, тому ми ганебно покидаємо цвинтар та й загалом палац і йдемо шукати мечеть, оскільки ханська
мечеть не функціонує. Наступна мечеть, яка нам трапилася, була зачиненою. Шпаклювальники з дому навпроти радять піти далі вулицею. Ми йдемо, доходимо до ринку сувенірів, за яким з одного боку – християнський монастир, а з иншого – колишня медресе (духовна мусульманська школа). Поруч із медресе руїни комплексу фонтанів і
гробниця котрогось із Ґіреїв (рід, до якого належали усі кримські хани).

Повертаємося на вокзал і чекаємо поїзд на Сімферополь. Галушка помічає в розкладі, що влітку курсує додатковий поїзд на Львів, який відправляється о 17:50. Квитки, які ми вже купили, можна здати лише в Сімферополі. Приїжджаємо туди біля 16:35, здаємо старі квитки, беремо потрібні і чекаємо на поїзд. Наш ваґон №9 виявляється набитий україномовним людом, значною мірою з Тернополя та Львова. Маємо дві верхні полиці біля самого туалету, тому майже одразу лягаємо спати і не бачимо ані Херсона, ані Миколаєва за вікном.

29 вересня,
вівторок
   До Львова прибуваємо біля 19-ої. Починаючи з Поділля за вікном було хмарно і мокро, тому львівська похмурість нас не дивує. Сонце залишилось у кримських снах.

Невідомий,